(Не)правильна технологія виховання морських піхотинців. Чому це важливо?

Перші дві серії першого сезону серіалу були оцінені профільними виданнями дуже високо - понад 8 балів з 10 на IMDB і 92% свіжості на rottentomatoes.com. Але 3-я серія втратила і рейтинги, і довіру. Бо в тему “як батькам виховати воїна” додали стільки ідеологічного дьогтю, що він замінив собою ледь не весь мед бочки. І чудова українська озвучка на стрімінгу hbomax.com ніяк цьому не завадила.

Проблема виникла вже тоді, коли матір головного героя розповідає інопланетянці, що шукає безстрашного кандидата на звання Вартового всесвіту під назвою “Зелений ліхтар”, про різні раси на Землі, і питає - чи знає вона, “як не правильно питати чорношкірого чоловіка чи він боїться?“ Бо вони, як чорношкірі, щодня боятся дискримінації, натякаючи на расизм. Але відразу сама вдається до расизму, називаючи інопланетянку за її кольором шкіри “білою”.

Далі вона починає звинувачувати інопланетянку у тому, що через “звернення до її чоловіка” тепер цього чоловіка вважають божевільним, він сам щовечора напивається, а її родина через все це розпадається. А потім сама ж починає розпитувати - а як її сину “стати “Зеленим ліхтарем”, хоча чоловік від цього і “божевільний”, і “алкаш”.

Отримуючи відповідь, що її сину, щоб стати охоронцем, треба бути безстрашним, вона починає його в цьому дусі й виховувати: замість бажаних хлопчиком олівців на 5-ть років дарує йому реглан з емблемою “Зеленого ліхтаря”; каже чоловіку стріляти в яблуко на голові сина, щоб подивитися - страшно йому чи ні, кажучи “Ось що потрібно вам обом”; висаджує його, малого, з машини в небезпечному районі міста, щоб він дійшов додому пішки; не жаліючи його, не виказуючи любові, говорячи вже старшому, що він не досяг результату, бо йому, певно, досі страшно, а довести він це може не просто витримкою на постріл в яблуко у себе на голові, а самому влучити в яблуко на голові у батька.

Вже старший, головний герой іде в морські піхотинці, і отримуючи кваліфікацію, згоджується на спецоперацію - ліквідацію російського бандюка десь на Камчатці. Для цього він, несанкціоновано, витрачає 9 (!) місяців на операцію, бо ж він тепер терплячий, не боїться відростити волосся-бороду Робінзона Крузо і харчуватися жуками-ягодами в кущах за кілометр від цілі. Та завдання він не виконує. Чому? Бо не все від нього залежить, як він, пихато, думав і як його, зухвало, змушували думати. Все залежить від обставин. А до них він був готовим від народження, бо мав дар до малювання, і пішовши - врешті через 10 років - до художньої школи, де його відібрали в кандидати на “Зелені ліхтарі” через його точність, спостережливість та витримку.

Морський піхотинець - це не той, хто може малим влучити в яблоко на татовій голові, а хто має до цього хист. І, при цьому, опинився в правильному місці в правильний час, щоб проявити характер.

Серіал “Ліхтарі” показав істину від протилежного - що ідеологія, як технологія виховання, не працює, а расизм не має кольору.