Український ОПК у режимі війни: балансування між стартапом та індустрією

24.04.2026

Нині українські технології, без перебільшення, завойовують світ. Але, що там всередині процесу, знають лише обізнані та долучені до процесу, фахівці. Про нюанси розповідає співрозмовник btry.energy – керівник Науково-дослідного центру оборонних технологій, Олексій Суховерков.

Автор:
Дмитро Бадьорий

BE Пане Олексію, сьогодні часто говорять про “технологічну війну” або “війну технологій”. Що нині визначає обличчя українського ОПК?

Якщо казати коротко – це війна швидких рішень. І тому домінують технології, які можна створити, протестувати і запустити в роботу за місяці, а не за роки.

Передусім це, звісно ж, дрони. Це як раз і є тим головним “трендом”, про який ви запитали. При чому, дрони зараз – не окремий продукт, а ціла екосистема. FPV, розвідка, ударні платформи, морські платформи, наземні роботизовані комплекси, – і це вже не просто «про техніку», а про абсолютно новий шар війни, який є рушієм безлічі супутніх процесів.
Паралельно з цим, дуже активно розвивається все, що пов’язано з радіоелектронною боротьбою. І оскільки кожен новий дрон автоматично породжує новий антидрон або цілу антидронову систему, то цей процес схожий на нескінченну гонку.
І третій важливий пласт – це “оцифровка війни”: системи управління, передача даних, ситуаційна обізнаність.

BE Тобто ми зараз більше про гнучкість, ніж про “велику техніку”?

Саме так. Хоча класичні системи – артилерія, бронетехніка – нікуди не ділися. Але навіть вони, точніше, тактика їх застосування, зараз докорінно змінюється під впливом швидкої та децентралізованої логіки війни.

BE А якщо говорити про рівень готовності цих розробок – це вже зрілі технології чи все ще експеримент?

І те, й інше одночасно. Це, до речі, одна з особливостей нашої, української ситуації. Багато рішень вже реально працюють на фронті. Тобто це не лабораторія і не полігон – це бойове застосування. Але при цьому всьому вони часто так і не дійшли до повноцінного серійного виробництва.

BE Чому так?

Тому що в нас дуже короткий шлях від ідеї до окопу, і дуже довгий від прототипу до конвеєра. Типова історія виглядає приблизно так: команда робить рішення, воно “заходить” військовим, починає використовуватись, іноді навіть показує дуже хороші результати. А далі… пауза.

BE Тобто ми добре вміємо вигадувати, але гірше – тиражувати?

Я б сказав інакше: ми блискуче працюємо в режимі стартапу, але ще не повністю перебудувалися в режим індустрії.

BE Хто сьогодні фактично рухає цей процес? Держава, бізнес, волонтери?

Тут немає єдиного центру. І в цьому є сила і проблема одночасно.
На початку війни дуже багато витягнув на собі волонтерський сектор. Він дав швидкість і перші рішення. Багато з того, що зараз здається “нормою”, народжувалося буквально в гаражах.
Сьогодні ключову роль грає приватний бізнес. Саме він робить більшість нових продуктів, масштабується, шукає інженерів, ризикує.

BE А іноземні гроші?

Вони критично важливі. Багато виробництв тримаються саме на партнерських програмах фінансування. Але це, знову ж таки, не системна заміна внутрішньої політики.

BE Зараз багато говорять про недозавантаженість підприємств. Настільки це серйозна проблема?

Вона є і вона недооцінена. Парадокс у тому, що ми одночасно маємо зростання виробничих можливостей і недозавантаження виробничих потужностей. Частина підприємств працює на 30-40%, а іноді навіть ще менше…

BE Як це взагалі можливо під час війни?

Дуже просто: через розрив між можливостями і замовленнями. Гроші є, технології є, виробництва є – але вони не завжди синхронізовані.
І тут виникає дуже практичне питання: що робити підприємству, яке простоює? Воно або зупиняється, або шукає варіанти за кордоном.

BE І знаходить?

Так. І це відбувається вже доволі активно.

BE Тоді логічне питання: експорт озброєнь під час війни – це ризик чи необхідність?

Якщо дивитися прагматично – це інструмент виживання.
Коли підприємство не завантажене, воно втрачає не лише гроші. Воно втрачає людей, компетенції, а також постачальників. І відновити це потім дуже складно. Експорт дозволяє цього всього уникнути. Але звісно ж за умови, що пріоритет завжди залишається за потребами української армії.

BE Тобто питання не “чи можна”, а “як правильно”?

Саме так. Це питання механіки і контролю, а не принципу.

BE Якщо підсумувати, в якій точці зараз український ОПК?

В унікальній, і разом з тим – у дуже нестабільній. З одного боку – величезна кількість інновацій, швидкість, досвід реальної війни. Це те, чого немає у більшості країн. З іншого – система, яка ще не встигла під це все перебудуватися. Фактично ми зараз на переході: від “економіки воєнних стартапів” до повноцінної оборонної індустрії.

Український ОПК у режимі війни: балансування між стартапом та індустрією

Автор:Дмитро Бадьорий

Автор:
Дмитро Бадьорий